Бувають моменти,
коли стає тісно
серед руху листів
про осінь,
що стільки років поспіль
налипають на тротуари,
їх темні сліди -
цвіль мемуарів
передзахідної людини -
пахнуть деревиною
і тютюном.

Тоді усвідомлюєш
свою не-присутність,
своє забуття
серед виру думок
і дрібного сміття
у спрозорілих парках,
закиданих арках
з сивиною на стінах
і власною психічною енергією;

і очі набутою вологою
міряють небо
(передзнання
колапсу
воронячим колом
безглуздим,
без часу)
і думається:
а скільки руху
може витримати
твоя одиниця
простору,
доки в силу ввійде
твоє
"всюди-ніде"?